Вона викладала англійську депутатам і співакам, готувала до дипломатичних перемовин і до сцени. Але все почалося з уроків для кота. Зоряна Ромашина ніколи не була просто викладачкою англійської. Її заняття — це завжди трохи більше: про впевненість, про голос, про вплив. У її професійній біографії — власні методики, міжнародні стажування, робота з артистами над вокальною вимовою (вперше в Україні) і десятки студентів, що зараз представляють державу на міжнародному рівні.
Зоряно, якщо згадати себе на старті — ким Ви мріяли стати? І як зрештою обрали саме викладання англійської?
Мабуть, я завжди відчувала, що буду викладачкою. У дитинстві вдома навіть жартували, що «Зоряна всіх навчить». Я дуже рано почала цікавитись англійською — настільки, що читала вголос підручник… своєму коту. Це справді було.
А далі — перший серйозний етап. Я стала фіналісткою програми FLEX — це американська програма обміну для майбутніх лідерів. Від України щороку проходить лише невелика кількість учнів, і з нашої області з двох тисяч учасників відібрали лише трьох. Конкурс був жорсткий: тести, есе, співбесіди, психологічні відбори. Тому потрапити туди — це не просто «по щасливому випадку». Це був мій перший серйозний прорив, і я дуже пишаюсь цим.
Рік у США багато чого навчив: і мовної інтуїції, і культури, і гнучкості. Я зрозуміла, що мова — це не лише слова і граматика. Це те, як ти мислиш, як формулюєш думку, як поводишся в діалозі. Після повернення я вже чітко знала: я хочу викладати. Але не за шаблоном — я хотіла створювати щось своє.
Ви навчалися та стажувалися в різних країнах — США, Канада, Австрія. Чи пам’ятаєте момент або людину, яка особливо вплинула на Ваш професійний вибір чи змінила Ваше бачення викладання?
У моїй історії було багато людей, які сформували мій підхід. Але якщо говорити про точку впливу — це точно рік у США. Одна з викладачок, міс Рідер, вела іспанську — і робила це настільки нестандартно, що її уроки я пам’ятаю досі. Ми готували мексиканські страви, вчили назви продуктів у процесі, танцювали в національних костюмах, одночасно засвоюючи лексику рухів. Усе — через дію, через емоцію. Це була мова без страху і зусиль, мова як частина життя.
Це дуже вплинуло на мене: я побачила, що навчання може бути абсолютно живим.
А ще — моя вчителька в Україні. Вона першою побачила в мені здібності й сама запропонувала займатись. Єдиною умовою було: брати участь у всіх олімпіадах. З п’ятого класу я щодня після школи залишалась на додаткові заняття. І це була не просто підготовка — це була школа витримки, системності, дисципліни.
Ці два приклади — ігрова свобода в США і академічна глибина в Україні — згодом сформували мій власний стиль. Уже тоді я почала думати: як можна поєднати ці два світи — щоб було і глибоко, і цікаво?
Ваші методи часто називають інноваційними — з іграми, інтерактивом і навіть подкастами. А Ви пам’ятаєте свій перший сміливий експеримент, коли відійшли від схеми «відкрити підручник»?
Чесно? Мабуть, ні. Тому що я з самого початку не розглядала підручник як головний інструмент. Він був радше довідником — щось для структури або домашнього завдання. А от заняття — це вже моя територія.
З першого дня я створювала свій підхід сама: вирізала, клеїла, малювала схеми, придумувала картки, записувала завдання голосом. Те, що колись побачила в США — інтерактив, занурення, навчання через дію — мені дуже відгукнулося. Але я не копіювала. Я адаптувала, доповнювала, експериментувала.
Мені завжди було важливо, щоб студент включався не лише розумом, а й емоційно. Тому я щоразу підбирала матеріали під інтереси конкретної людини. Якщо хтось цікавився спортом — у нас були тексти з англомовних футбольних порталів. Якщо політикою — новини з BBC. Якщо музикою — подкасти і пісні.
З часом я зрозуміла, що створюю не просто методи — а власну навчальну систему. І головне в ній — це відчувати людину навпроти. Бо справжнє навчання починається з контакту.
У Вас був унікальний проєкт із українськими артистами — допомогти їм співати англійською. Як народилася ця ідея?
Цей проєкт не планувався як щось окреме — але саме він згодом став унікальним напрямом у моїй практиці.
Я працювала в ISTIL Group і вже викладала там англійську. З часом мене почали залучати до ширших проєктів компанії — переклад, комунікація з партнерами, благодійні ініціативи. Так я опинилася в команді, яка організовувала великий благодійний концерт.
Серед меценатів була переважно діаспора — англомовна аудиторія. Було прийнято рішення зробити концерт повністю англійською. Але виникла проблема: артисти або не знали мови, або соромилися своєї вимови.
Тоді мене й запросили допомогти. Але швидко стало зрозуміло: це не викладання в класичному сенсі. Вивчити англійську за два тижні — неможливо. Але опрацювати пісню, попрацювати над артикуляцією, інтонацією, «відчути» кожне слово в контексті вокалу — цілком реально.
Першою артисткою була Камалія. Вона дуже старалася, але це був інший рівень роботи.
Вокал і мова — це дві окремі системи. У вокальному виконанні важливо не просто вимовити слово правильно, а зробити це в ритмі, в тоні, з потрібною м’язовою пам’яттю. Я буквально розбирала кожну пісню: співала її сама, вивчала, як працює голосовий апарат, які звуки потрібно «розтягнути», які — майже проковтнути. І потім передавала це артистам у зрозумілому, точному форматі.
Так я створила власну методику роботи з вокальною англійською — напрям, яким в Україні тоді не займався ніхто. Це не про «вивчити слова». Це про звукотворення, про вимову як частину музики.
Навіть ті артисти, які добре володіли англійською, стикались із труднощами на сцені. І я бачила, що тут є величезна прогалина, яку можу закрити. Це був не просто виклик. Це було нове поле, яке я відкрила і в якому стала першою.
Ви також займалися благодійністю. Як виникла ідея створити власний освітній проєкт для дітей-сиріт і що стало для Вас у ньому головним?
Це була моя особиста ініціатива. Ідея виникла після кількох поїздок до дитячих будинків — ми тоді просто привозили подарунки на свята. Але я зрозуміла, що можу дати дещо глибше — знання. Так і з’явився проєкт під слоганом «Освіта, доступна для всіх».
Я почала шукати викладачів-волонтерів — і це було непросто. Не всі витримували емоційно. Але мені вдалося зібрати команду людей, які справді горіли цією справою. Ми знайшли спонсорів, закупили підручники, матеріали — і почали проводити заняття для дітей-сиріт та дітей з особливими освітніми потребами.
Складно було навіть не з методичною частиною — а з людською. Ми приходили до дітей, які були емоційно закриті, у складному стані. І коли одна дитина, абсолютно неконтактна, вперше сказала мені англійською «Hello» — я запам’ятала цей момент назавжди. Це був знак, що все зроблено недаремно. Для мене цей проєкт став ще одним підтвердженням: мова — це міст. Це спосіб наблизитися. І якщо він спрацьовує в таких умовах — значить, він справді працює.
Чи пам’ятаєте свій перший досвід роботи з високопосадовцями — юристами, депутатами, людьми, які ухвалюють рішення на рівні держави? Яким був цей виклик для Вас — як для викладачки?
Коли я тільки починала, звісно, була впевненість — я знала мову, жила в англомовному середовищі, вміла вільно спілкуватися. Але дуже швидко зрозуміла: цього замало. Володіння мовою не дорівнює вмінню навчити. Особливо — коли перед тобою юрист, суддя або депутат, і мова йде не про шкільні тексти, а про підготовку до реального виступу, перемовин чи закордонного візиту.
Перші заняття були викликом. Але зовсім не тому, що мені не вистачало знань. А тому що я дуже чітко усвідомлювала рівень відповідальності. Переді мною були люди, від рішень яких залежить життя країни. І саме тому я витрачала на підготовку до кожного уроку по кілька годин — щоб усе було логічно, чітко, без жодного «ну, просто так кажуть».
Я швидко перейшла від підручників до власних рішень: створювала матеріали під конкретну людину, її темп, стиль і професійну сферу. Це були не просто креативні картки — це була цілісна система, де кожне слово — на своєму місці. І, мабуть, саме завдяки цьому мене й запрошували: бо знали, що я не шаблонний викладач, а фахівець, який вміє підготувати людину до найвищого рівня комунікації.
Звісно, на перших зустрічах було хвилювання. Але дуже швидко я побачила: посада — це не стіна. Це — люди. Професіонали, які точно так само хочуть зрозуміти, розвиватися, ставити питання. І коли я прийняла свою експертність, коли зрозуміла, що в цій сфері я — незамінна, все стало на свої місця. У нас були задачі, і ми вирішували їх разом. Професіонал з професіоналом.
А як змінюється підхід, коли мова стає не просто інструментом спілкування, а засобом репрезентації країни на міжнародному рівні?
А як змінюється підхід, коли мова стає не просто інструментом спілкування, а засобом репрезентації країни на міжнародному рівні?Тут усе має інший масштаб. Заняття — це вже не про «вивчити слова» чи «пояснити граматику». Це — про репутацію. Про впевненість під час міжнародних зустрічей, офіційних заяв, перемовин. У таких випадках я змінюю форму, але не принципи: замість гри — моделювання реальних ситуацій, замість розмовного відео — виступи політиків, дипломатів, бізнес-лідерів.
Я дуже уважна до деталей: лексика, інтонація, тон, навіть ритм мовлення — усе важливо. Але водночас не відмовляюся від живої комунікації, гнучкості, індивідуального підходу. Бо навіть дипломатія — це не сухий текст. Це — люди. І якщо людина почувається впевнено у власному голосі, вона зможе сказати потрібне і так, щоб її почули.
Що для Вас означає бути викладачкою?
Мабуть, це як бути містком між людьми й мовою. Мовою як простором — де не страшно, не соромно, нічого не тисне. Я просто дуже добре знаю, як це — боятись щось сказати. І ще краще знаю — як змінюється людина, коли цей страх минає. От і все.