Андрій Черепущак, відомий як “ГАЛИЦЬКА ДІВА”, є блогером, який зміг підняти настрій мільйонам українців завдяки своїм відео. Його талант і харизма привертають увагу. Андрій Черепущак здобув популярність завдяки своїй унікальній особистості та вмінню розповідати цікаві історії. Його відео вражають оригінальністю та глибиною обговорень. Він майстерно знаходить золоту середину між розвагою та інтелектуальним аналізом. За короткий проміжок часу, Андрій Черепущак став всенародним улюбленцем. Він заробив репутацію енергійного та дотепного блогера, який завжди знаходить спосіб змусити людей посміхнутися. Його контент став невіддільною частиною життя багатьох українців, які з нетерпінням чекають на нові відео. Ми захотіли дізнатись більше про Андрія з перших вуст і вже ділимось цікавою історією з вами. Це буде перше інтерв’ю де ми не тільки залишили всі подробиці, але і максимально зберегли діалект нашої “Галицької Діви”.
Ну, почнемо зі стандартного питання, але без нього, навряд чи, можливо буде розкрите тебе. Розкажи, як з’явився персонаж “Галицька Діва”?
Персонаж “Галицька Діва” з’явився випадково, під час війни. Мені, як і кожному українцю, було дуже важко емоційно, і в один момент мені просто захотілося висміяти всі ті історії, які відбувалися в той період, тому я почав сміятись над словами “ракета”, “бункер” і т.д. Так з’явилися перші мої відео, на той момент ще не було ніякої “Галицької Діви”. Просто виклав кілька відео і все. А псевдонім “Галицька Діва” з’явився, коли я провів один прямий ефір. Люди почали запитувати, звідки я такий? Взагалі, було величезне зацікавлення, і так як я походжу з Галичини, з Львівської області. Тому “Галицька”, а “Діва” – ну, тому що я Діва, мені завжди в компанії говорять, що я Діва. Так я ляпнув у прямому ефірі та через тиждень всі уже так мене називали в коментарях. І до речі, що дивно, це нікого не бентежить – ні дівчат, ні брутальних чоловіків.
Ти кажеш тебе називали дівою ще у твоїй компанії, чому?
Ну, бо я себе несу як “Діва”, подивись на мене. Я завжди жартую: “що я не на мусорці себе знайшов”. Все це естетичне, горде, гонорове – це про мене. Я взагалі вважаю, що люди з Львівської області всі страшенно гонорові – це правда, всі знають свою ціну. Там всі, хто виїжджає, одразу стають “дівами”. От приїхала вона до Києва, і вже показує, що “Діва”. Так само було і зі мною.
Розкажи, який характер у “Галицької Діви” і чи відрізняється він від твого?
Добрий, я думаю, що добрий і позитивний характер.
“Галицька Діва” – це образ, в реальному житті я не такий. У мене, як в Андрія, немає такої розкутості. Насправді як і кажуть, ті, хто веселить компанію людей, ті хто є вогником, потім, коли залишаються на самоті, вони можуть мати свої драми, страждання і сльози. Зараз, мабуть, знову почнуть порівнювати мене з Сердючкою, який веселиться, танцює, а потім сидить за столом, у кепці, дуже серйозний і драматичний.
Цікаво, чи не боїшся ти стати заручником цього образу?
Зараз такого і приблизно немає, Слава Богу, бо мені все-таки здається, що я різний. Коли я створюю свої відео з переодяганнями, чи образами це одна історія, в сторіз в інстаграм я зовсім інший, там я більш такий який я є в житті.
Хоча, мені здається, що більшість з тих, хто в цій сфері коміків, гумористів, чи навіть і артистів, вони стають заручниками свого образу. І це, мабуть, невіддільна частина життя публічної людини.
Ти готовий до цього?
Я не думав про це. Слухай, я живу одним днем. Я прокидаюсь, кажу дякую Богу, що я прокинувся і мені не прилетіло в хату і йду далі жити своє життя.
Ну тоді одразу питання про життя. Я розумію, що блогерство – це велика частина твого життя, але та інша, де ти займаєшся рекламою ти керівник, як тебе сприймають твої клієнти?
Абсолютно нормально сприймають. Але в мене була цікава історія. Зараз у нас працює менеджер з продажів. Коли вона прийшла на співбесіду, вона не знала, що її буду проводити я. На той час вона вже була моєю прихильницею і слідкувала за мною. А ви ж знаєте як я люблю розказати де я гуляю. Зустріла тоді її моя колега, і дівчина їй розповіла, що саме зараз тут десь поруч “Галицька Діва” і я б так хотіла його зустріти. Уявіть її реакції коли на співбесіду зайшов я. Вона була дуже щаслива, а мені це було приємно. І, як бачите, досі у нас працює.
Взагалі, знаєш, до сьогоднішнього дня, я не можу зрозуміти, як себе поводити, коли до тебе підходять люди. Я страшенно нервую, я не знаю куди себе подіти, що робити. Я взагалі не знаю, що відповідати цим людям. Це звичайно, не з поганого боку, мені це дуже приємно, але не звично.
“Галицька Діва” – це образ, в реальному житті я не такий.
Ти боїшся публічного життя?
Ні, звичайно. Але це дає певні обмеження. Вже не можна просто випити в клубі. Я тут був недавно, після якогось заходу, ми зайшли з друзями випити по шотику. Ну і як буває, один, другий, третій як завжди весело, вже там можу якось потанцювати, чи невдало задіти столик і розбити бокал. Ну все як у людей буває. І тут до мене підходять: “Андрій можна з вами сфотографуватись”, а лиця то вже немає (сміється). І в цей момент я розумію, що я вже, на жаль, не можу собі такого дозволити.
Хоча, мені здається, що то був один такий випадок, ніхто мене більше не знає.
Для тебе блогерство на сьогодні – це робота, чи ні?
Я слідкую за парою блогерів, і вони вже займаються цим професійно і більше ніж 5 років. Вони багато часу вкладають в це. Розумію, що це для них стабільна робота. Вони просинаються, ведуть сторінки, записують сторіз, роблять рекламу і так далі. Я вважаю, що це на 100 відсотків робота, бо ти витрачаєш страшенну кількість енергії. Я навіть колись думав, що це просто покривлятись на камеру, щось сказати та й по тому, але це неймовірно важко. Навіть записати одну сторіз вимагає багато зусиль і думок.
Хоча у мене немає сценарію, все одно це дуже енергозатратна робота. Чи сталося це вже? Чи є це моєю основною роботою? Наразі ні, бо у мене є інші другорядні роботи, наприклад, у рекламному агентстві. Але зараз я вкладаю в це дуже багато часу.
Вести сторінку в тік-ток, в інстаграм, і це приносить результати, і я дуже тішусь і радію цьому, дякую. За рік мені вдалося набрати стільки людей. Я думав, що ці 100 000 людей без додаткових вкладень назбирати нереально, розумієш?
А чи є у тебе команди, чи ти робиш все сам, тобі це цікаво і на це вистачає часу?
В моєму графіку завжди не вистачає годин. І ще одне – я не люблю письмових переговорів. Мені надзвичайно подобається спілкуватися, проводити переговори очі в очі. Живе спілкування завжди приваблює мене, це має велике значення. Я не той, хто організовує зустрічі з людьми в Інтернеті, але ніколи не зустрічається з ними. Саме тому у мене є команда. Є талановита дівчина, яка відповідає за монтаж відео. Вона робить все ідеально, додає підходящу музику, оскільки я абсолютно не розбираюсь у цьому. У мене дві “ліві” руки в цій справі: я не вмію монтувати, різати, підрізати, його вряди-годи навіть не розумію, як відеограф. Крім того, у мене завжди випадає картинка, є розетки у кадрі. Здається, я просто роблю карикатуру на естетику, але я розумію, що все повинно бути зроблено належним чином. Тому є людина, яка робить все це за мене. Також є людина, яка відповідає за співпрацю та рекламні інтеграції. На мою думку, це абсолютно нормально, оскільки ми створюємо робочі місця, і це вже величезний плюс. Крім того, я не хочу виснажити себе до кінця. Я розумію, що якщо буду все робити сам, я не протягну довго. Минув всього лише рік, і я вже відчуваю, як свідомість майже покидає мене, хоча я не створюю, не монтую, не знімаю, не відповідаю на повідомлення, але що станеться, якщо я буду робити все це сам?
Тому, я вважаю, що кожна людина має займатися тим, що вона робить найкраще. Якщо мені вдається виразно виступати перед камерою, то зараз я займаюся цим. Повір мені, я спробував все, оскільки завжди готовий до розвитку і вивченню нового. Це важливо, принаймні спробувати точно варто. Тому я спробував монтувати, але це зовсім не моє. Я одразу нервую, коли доводиться робити одну і ту саму річ десять разів, а потім все вилітає, і наступним летить телефон. Через те краще хай цим займеться людина, яка є професіоналом у цій справі.
Кожна людина має займатися тим, що вона робить найкраще.
Ми поговорили про характер “Галицької Діви”, а хто придумав образ? Звідки ця шуба, норкові шапки з’явилися і чому саме вони?
У мене є подружка Таня, і колись ми поїхали з нею на дачу. Там була її мама, вже така доросла. Це знаєш як наші дачі куди звозять весь не потрібний хлам з дому. Ну, а що якщо, щось та й знадобиться (сміється). І ось, вона випадково відкриває шафу дивлюсь, а там норочка висить, і норкова шапка. Я кажу: “Боже яка красота, вам того не треба?!”. Так що першим дизайнером була мама моєї подружки, якій вже 85 років, можу сказати, що вона такий собі мій Фролов.
Цей образ, не пам’ятаю, як він з’явився. Але він точно такий, як моя аудиторія. Прості українські жінки. Я дуже люблю спілкуватися з продавчинями, консьєржками. І мені запам’яталося, що вони як раз такі, особливі. В шубах, в норкових шапках. Ну ти ж розумієш, що все це раритет і зараз вже такого ніхто не носить, але ось ця асоціюється вона в мене є, всі ми пам’ятаємо ці норкові шапки, от тому я вирішив трошки повернутись в ті часи, назад.
А тексти для своїх монологів ти сам пишеш? І взагалі що пропагує “Галицька Діва”?
Я пропагую добро, позитив, посмішку. Я амбасадор посмішки. А з приводу текстів, ні одне відео не знімалось по сценарію. Жодного разу не було такого, щоб я сів і писав текст. А потім, ще те все вивчив і записав відео, немає такого.
В мене, наприклад, є одна штука, я там ішов вулицею та щось собі придумав. Шутка з’явилася, потім від неї з’являється відео. І все це на ходу, я по три чотири рази записую завжди, і то через те, що я не можу там щось виговорити, запинаюсь. Я ж не професіонал, не можу одразу продовжити, тому мені треба повернутися назад і переказати. І так на четвертий раз в мене виходить, і то завжди імпровізація, бо один раз я говорю одно, другий раз друге, і так коли все проговорю воно вже зовсім все по іншому. Потім кажу, всьо, вже хватить і на тому кінець.
Всі ці історії це історії з твого життя?
Ці історії, що я розповідаю, вони з мого власного життя та з життя моїх коліжанок, які діляться своїми пригодами телефоном, особливо коли йдеться про чоловіків. Ці історії мають свою особисту суть.
Так, наприклад, є розповіді вигадані, але я вірю, що вони відображають реальність життя. Історії про алкоголь, здоров’я, про взаємини з чоловіками, які я слухаю від своїх коліжанок. Це все є частиною життя. Повір, ніколи не буде смішно те, що не життєве. Людей чіпляє саме те що з життя, коли вони асоціюють себе з тобою.
Якщо ти думаєш, що у мене дуже багато коліжанок, то можу сказати, що їх може не бути багато, але вони дійсно живуть не скучне життя.
Ти любиш більше жіночі компанії чи чоловічі?
Зовсім ні. Ну ти знаєш, з дитинства, напевно, в мене були більше подружки, бо я ж натура творча, натура ніжна, недооцінена, яку не признавали. Аб’юзу від чоловічої сторони в мене ніколи не було, але все одно там погляди, слухи, все було в моєму дитинстві. Я думаю, що в кожній компанії в дитинстві таке є, що хтось когось недолюблює. Але в мене навіть клички ніякої не було. Думаю тому, що всі боялись мого тата. Він був поліцейський і часто зі школи забирав мене у формі. І всі тоді як миші тихенько сиділи. Але якісь там розмови за спинами вони були, звичайно. Тому, так у мене було більше дівчаток подружок, вони мене розуміли. І то їх було не багато, справжні подружки з’явилися на першому курсі в університеті, коли я переїхав в Київ. З моєю найкращою подругою Катьою ми познайомились 1 вересня та от до сьогодні ми прекрасно дружимо. Але в мене в компанії і багато хлопців. Чоловіки моїх коліжанок і ми всі разом часто зустрічаємось. Та з точки зору історій мені дівчача версія завжди цікавіше ніж чоловіча. Мені здається, чоловічі розмови не емоційні та скушні.
А ти зараз намагаєшся розвивати свій власний бренд, як Андрій?
Як Андрія якого бачать в інстаграмі? Я не знаю, я над цим задумувався, просто це все сталось дуже швидко. Ти знаєш є блогери, які створюють стратегію, сідають там за стіл командою, вони ламають голову, придумують триста п’ятдесят піарів, якісь хайпи, якісь відео створюють спеціальні, знаєш, формату: “А продовження буде в інстаграмі?”. А там вже закрита сторінка, треба, щоб підписалися. Я страшенно далекий від всієї цієї історії. От мені здається, що коли я зроблю таке якесь відео, знаєш, зніму щось і скажу: “через тиждень буде продовження” або я пропав на 3 дні, а потім оце: “ви не представляєте, що сталося”. Якось для мене це так все наіграно. Я вже просто розумію всю структуру, як це вибудовується, як наганяти підписників і це все мені страшенно не цікаво.
Так, в мене воно буде набагато повільніше і спокійніше, але все одно ті люди, які повинні на мене підписатися. Я думаю, що вони підпишуться і без інтриг.
Жодного разу не було такого, щоб я сів і писав текст.
Все ж ти працюєш у рекламному агентстві, я думаю ти точно застосовуєш якісь фішки для створення власного іміджу?
Ні, ніякі фішки не застосовував. Правда, навіть якщо до нас звертаються клієнти, і ми обговорюємо питання: “як просунути свій бренд?”. Звичайно, що все залежить від бренду, але я вважаю, що все повинно бути просто, чітко і правдиво. Люди, не тупі. Наші люди, взагалі не тупі, вони все бачать: хто, куди і як. Як блогери створюють колаборації, знімають відео, переганяють підписників одне одного. Я так далеко від того, взагалі не відношусь до тих блогерів, до тих тіктокерів, які це роблять. От вони там, а я от тут сам по собі, я не в колаборації ні з ким, взагалі.
А взагалі, кого читає і слухає “Галицька Діва”?
Мені подобаються такі ж прості, на мій погляд, як і я. Я підписаний на одну дівчинку – Вікторія Ільчук (Баба Нюся) – з Галичини, вона грає жіночку в літах з різними жартами та з колоритом галицьким. Такими словечками, які близькі мені, весь цей діалект, я знаю, гумор, який там відбувається, мені цікаво дуже за нею слідкувати. Вона прямо мені дуже сильно імпонує. Ми підписані, до речі, один на одного, і також обмінюємося компліментами, тому що відчуваємо, що нам цікаво. А так більше на блогерів я не підписаний. Оцей весь естетік блогерський як під копірочку, де прокидаються з чашкою кави та дивляться вдаль через вікно, ні, на таких людей не підписаний. Хоча розумію, що це ж блогери, інфлюенсери які ведуть за собою людей.
З цього виникає ще одне питання. Ти розумієш, що ти відповідальний перед своєю аудиторією?
Така розумію, звичайно, розумію, та нічого поганого поки не зробив для того, щоб моя аудиторія пішла не туди. Хоча я завжди говорю, що все одно у кожного є своя голова на плечах і ти сам повинен відповідати за своє життя. Та я розумію, що є відповідальність від мене перед ними, але ніяких провокацій я не влаштовував, тому, мені здається, я просто бусічка.
А як ти відносишся до хейту в коментарях, впевнена він в тебе є?
Перед тим, коли виставляти перше відео, я думав, буде взагалі капець, мене будуть поливати з ніг до голови, але так не сталось і мій блог не починався з хейту, мій блог починався з прекрасних слів людей. Всім дуже сподобалось і всі підіймали собі настрій. Так, іноді якась гнида може залетіти на мою сторінку певно, то і піти далі. Я не видаляю ніколи такі коментарі та можу вступити навіть в діалог. Але ти розумієш зараз люди на фоні війни дуже стомлені та кожна дрібничка яка у них викликає якусь реакцію може обернутись хейтом в коментарях. І я це розумію. При тому, не повіриш, але колись я теж одного разу був хейтером. Але це історія точно не для преси (сміється).
Ти вчився в університеті культури, отримав професію культурну. Але ти сказав, що ти хотів стати зіркою. Мені цікаво, яку зіркою ти хотів стати, коли вступив на факультет культурології?
Почекай (сміється). По перше університет культури вміє зробити крутий маркетинговий хід. Вони назвали свій університет “зірковий”. Розумієш, що для хлопчика чи дівчинки, десь там у селі або маленькому місті, який вчиться в 11 класі і хоче переїхати в Київ і потім приїжджати назад додому і сказати: “я вчуся в зірковому університеті”, це щось особливе. Я так робив перші місяці, як дурний, чесне слово, я приїжджав і всім казав, що навчаюсь в університеті культури звідки вийшло купа зірок. а з культурологією все сталось дуже випадково. Знаєш, як говорять: “якщо місць нема ніде, поступай на КДД”. Взагалі я хотів вступати на готельно-ресторанний, хотів стати зіркою, але хотів стояти за прилавком на ресепшені готелю (сміється). І таке буває. Я приїхав вступати зі своїм прекрасним дідусем. Ми приїхали в Київ, прийшли в університет і я впевнено йшов на готельно-ресторанний факультет. Там були черги на кожну спеціальність, дивлюсь на готельно-ресторанний 200 людей, а тут зразу кафедра культурології там всього 30, і я кажу діду, то може сюди підем і бистріше буде і поїдемо додому. Він каже давай, ти такий в мене культурний, тобі так це все підходить, ти в музиці розбираєшся ти такий творчий, а тут культурологія на сто відсотків, що буде щось творче? Ми туди пішли, подали, я поступив туди і 3 роки одне і те саме: культура Єгипту, культура Рима і так по колу. Творчістю поки не пахло, запахло, тоді, коли треба уже було випускатись з університету. Але знаєш, що напевно, все одно цей університет страшенно допомагає, тому що він вселяє в тебе надію, що ти можеш стати зіркою і ти трохи краще, бо вчишся в цьому університеті. Не дивлячись на його репутацію, все одно завжди захищаю університет культури і мистецтва, бо всі кажуть, що ніхто нікого не бере на роботу з їхнім дипломом. Це не правда. На телебаченні і не тільки, більшість випускників університету.
Але все одно питання про те, що ти мріяв стати зіркою, ну зірковість в чому? Тобто ти сам хотів бути коміком, чи ти хотів співати, чи танцювати? В чому ти супермега?
Ні в чому. Не співаю, не танцюю, не жартую! Насправді, я влаштовував такі вдома концерти. Я тоді жив у бабусі, там був крім основного, ще й гостьовий будинок і то була моя репетиційна база. Я включав магнітофон, брав дезодорант в руки і співав під Тіну Кароль. На той час, я не розумів, що таке публічність, що це означає. Але мені хотілось дуже бути почутим і побаченим, то напевно, через недолюбленість. Воно так буває, коли тебе щось трошки не долюбили, ти потім хочеш щось показати та доказати. Але в мене дуже довго не виходило. Я багато себе де пробував, але ніде не складалось. Напевно, мені треба було дочекатися, як би це не звучало – війни, щоб зараз це було все влучно і в тему. Я думаю, що коли б я все це зробив до війни, нікому це було б не потрібно.
Я розумію, що треба боротися зі своїми комплексами.
Чи готовий ти вивести “Галицьку Діву” з рамок соціальних мереж на українську сцену?
Готовий. Я думаю над тим, щоб зробити якийсь вечір. Але більше думаю над форматом, бо стендап комік з мене нікудишній. Розвиваючись в гумористичному напрямку я багато передивився стендап шоу, і дуже рідко мені самому було смішно, я трошки не розумію цього гумору. Тому, навряд чи я зможу працювати в цій ніші. Скоріш за все це будуть монологи. Правда, зараз активно над цим думаю, щоб зробити такий спокійний творчий вечір. В рубрику монолог перевести всі свої історії і зробити це, але я страшенно скромна і сором’язлива людина. Я дуже боюсь публічних виступів, кожного разу, коли мені треба вийти на сцену, це неймовірний стрес. Кожного разу, коли мені потрібно навіть провести маленьку нараду, коли тут за столом сидить троє, четверо людей для мене, це подвиг. Я себе довго налаштовую. Але все одно хочу, я розумію, що треба боротися зі своїми комплексами.