Сергій Мітрюшин розповів, чому роль Макса Бідного стала особливою для нього

Ми поспілкувалися з актором Сергієм Мітрюшиним, який зіграв фельдшера Макса Бідного у серіалі «Кохання та полум’я» на СТБ. Його герой — мовчазний, рішучий, щирий. А сама роль — дуже особиста для виконавця. Чому — читайте в інтерв’ю.

Розкажи про свого героя. Що він за людина?

Максим Петрович — це не просто фельдшер, це людина з непростим бекграундом і великим серцем. Йому 37, він родом із Черкас. Він пройшов через розлучення, рідко бачить свого 15-річного сина Артема, але продовжує триматися і не здаватися. У мирному житті — професіонал своєї справи, у кризі — справжній герой.

Після бойового поранення на фронті Максим вирішив змінити курс життя й приєднатися до ДСНС. Це не просто зміна професії — це внутрішній вибір. Перейти від війни до порятунку — значить обрати життя, навіть тоді, коли сам несеш шрами.

Чому саме ця роль тебе зачепила?

Максим — це людина з величезною внутрішньою силою. Він ніколи не скаже зайвого, але його вчинки говорять за нього. У ньому — гідність, тиша і рішучість. Цей герой — наче присвята всім, хто щодня рятує інших, залишаючись в тіні.

Особисто для мене ця роль — дуже особлива. Мій двоюрідний брат служить у ДСНС, і я з дитинства захоплювався його витримкою. Тому, коли мені запропонували зіграти Максима, я не вагався. Це був мій спосіб подякувати тим, хто щодня ризикує собою заради інших.

Що у вас спільного з екранним героєм?

Перше, що мене привабило в персонажі – це його любов до кулінарії. Як і Максим, я дуже люблю готувати. Для нас обох цей процес — не просто рутина, а спосіб знайти гармонію та виразити себе. Ще одна спільна риса — любов до тиші та природи. Максим, як і я, обрав би прогулянку в лісі замість гучної вечірки. І, звичайно, наші характери теж схожі: стриманість, схильність до саморефлексії, вміння зберігати спокій у складних ситуаціях.

Як ти входив у професію свого героя?

Спеціальних тренувань перед стартом зйомок у мене не було, але занурення в професію було глибоким. Ми працювали пліч-о-пліч із реальними співробітниками ДСНС, які були на майданчику щодня. Вони не просто контролювали наші рухи — вони вчили нас відчувати, як це бути рятувальником.

Я слухав їхні історії, бачив блиск у їхніх очах, коли вони говорили про свою справу. Це дуже допомогло. А ще я перечитав пожежний довідник — не для показухи, а щоб зрозуміти ціну кожного виклику.

Що найбільше запам’яталося зі зйомок?

«Пожежна естафета». Ми, актори, змагалися з рятувальниками: повна форма, спека, бар’єри, штурмова драбина… І це була не одна пробіжка для дубля — а з десять! Найвеселіше було спостерігати за обличчями справжніх пожежників, коли вони зрозуміли, що «актори» не здадуться.

Найважча сцена — в зруйнованій Бородянці. Те, що ми там знімали, базувалося на реальних подіях. І ця правда — вона пробирає до кісток.

А справжнім натхненням був наш режисер — людина з неймовірним баченням. Він не просто керував процесом, а вів нас, як капітан. І з ним хотілося творити, а не просто грати.

Як війна вплинула на українське кіно?

До 2022-го українське кіно стрімко розвивалося. Але війна змінила все. Студії зупинилися, колеги пішли на фронт, сценарії лишилися на полицях. Але кіно не зникло — воно стало чеснішим, болючішим і сильнішим.

Щоб воно не просто вижило, а звучало — потрібна підтримка: державна, приватна, міжнародна. Потрібні платформи для нових імен. Бо сьогодні сценарії пишуть у бомбосховищах — і це майбутнє нашої індустрії.

Що ти думаєш про перейменування вулиць і культурних установ?

Я — «за». Ми повинні розуміти, чиї імена ми вшановуємо. Навіть талановитість не є виправданням. Це питання не тільки культури, а й гідності.

Перейменування — це акт самоповаги. Ми маємо будувати свою культурну мапу — чесно, відкрито, з гордістю. І вшановувати тих, хто справді близький нам.

Яке місце в Україні для тебе особливе?

Мис Плака в Криму. Це енергія. Тиша й сила. Там я відчуваю повне єднання з собою і природою. І я дуже хочу повернутися туди — вже у вільний український Крим.

Чи допомагає музика в роботі?

Дуже. Вона — мій компас. Інколи це трек до сцени, яку ще тільки уявляєш. Інколи — підтримка, коли застряг. Музика повертає мене в потік, де є тільки персонаж, емоція і ритм.

А твоє серце зараз вільне?

Я вважаю, що серце ніколи не буває повністю вільним. У ньому завжди живе щось важливе.

Якщо ж говорити про “ту саму” — хочу, щоб вона почувалася зі мною щасливою. Щоб наше «разом» не тиснуло, а надихало. І… як і мій герой Максим, я не з тих, хто виставляє особисте життя на показ. Іноді мовчання — найщиріша відповідь.