Вона могла зупинитися. Після великих сцен, гастролей, Руслани й Євробачення — просто жити спокійно, “для себе”. Але замість цього Наталія Сахнєвич переїжджає до США і починає будувати мистецьку студію для дітей. Не про “гурток”, а про середовище, яке формує особистостей.
— Коли ви зрозуміли, що український фольклор + сучасна хореографія — це ваша мова?
— Коли ви зрозуміли, що український фольклор + сучасна хореографія — це ваша мова?— Це те, в чому я жила з дитинства. Мій перший досвід — не чиста народна хореографія, а стилізація з українськими мотивами. І мені завжди подобалося, коли народна тема подається сучасно.
Коли я потрапила в балет «Життя» й почала виступати з Русланою, це лише підсилювалося. Мені близькі українські мотиви: Карпати, аркан, наша ритміка, енергетика. Ми танцювали під «Ой ти, дівчино», «Два кольори», «Гуцулка Ксеня» — і я відчувала себе на своєму місці.
А вже в Америці я почала бачити інше: український танець іноді подається старомодно, у форматі “шароварщини”. І мені завжди хотілося показати: український танець може бути стильним, сучасним, глибоким.
Є канонічні танці — гопак, аркан, козачок, метелиця, коломийка. Це фундамент. Але є величезний простір для творчості — коли автентика поєднується з сучасною хореографією й подачею. Саме в цьому я бачу свою місію.
— Що було найскладнішим у відкритті студії в США?
— Відкрити — якраз було не складно. Ми навіть жартуємо, що це сталося випадково. Я зустрілася з Олею, з якою працювали у Львові: вона викладала театр, я керувала хореографією. Ми випадково перетнулися вже в Чикаго. Я запропонувала поїхати подивитися студію, яку порадив дядько. Ми поїхали того ж дня — і власниця одразу сказала “окей”.
Почали з простих розсилок у соцмережах, потім я підключила таргет. Почали приходити діти. Відкрили першу локацію, потім другу, третю, четверту.
Але найскладніше — втримати масштаб. Коли студій кілька, це вже інша відповідальність: процеси, якість навчання, комунікація з педагогами, адміністраторами, підтримка команди, система.
— Коли ви побачили “той самий вогонь” в американських дітях?
— Дуже швидко. Бо дитина — це дитина, де б вона не жила. У них завжди щирість і енергія. І я часто бачу флешбеки до власного дитинства.
Зараз у нас займаються українські діти: частина приїхала з України, частина народилася вже тут, але з українськими батьками. І в усіх я бачу українську душу: емоційність, автентичність, запал.
Ми також хочемо відкривати класи для американських дітей, щоб вони знайомилися з українською культурою. Бо мистецтво — це мова без кордонів.
— Ви говорите про тренд українського танцю в США. Як зрозумієте, що це сталося?
— Для мене тренд — це не лише соцмережі. Так, TikTok важливий, але я хочу, щоб українські діти створювали великі проєкти: вистави, мюзикли, постановки — і виходили з ними на великі сцени.
Я була на виставі A Midsummer Night’s Dream у Чикаго (постановка Александра Екмана) і на початку побачила шведський прапор. І подумала: от так країна може бути представлена гідно в мистецтві. Я хочу, щоб так само впізнавали Україну — через танець і культуру, а не лише через новини.
Ми вже зробили два мюзикли, і наші діти виступали на великих сценах Чикаго, в театрах із дуже серйозною історією. Для мене це знак: українська культура не “в гостях”, вона має право бути в центрі.
— Яку мрію ви будуєте зараз?
— Бачити українських дітей і українську хореографію на великих світових сценах. Нью-Йорк, Лондон, Париж. Щоб Україна звучала через мистецтво — сильне, сучасне, впізнаване.
І коли я це уявляю — у мене мурашки, як у день першого виходу на сцену.